Вола недужого! А тут же люди хор і І Ні, ти без серця! Ти живеш під небом, Як серед стін тюрми. Не почуваєш, Що зв'язаний ти тисячма вузлами З людством страшним, затроєним, безбожним, Що волоче з собою скрізь, на дно Яскинь, на шпилі гір, своє нещастя, З якого так і капотять злочинства. І з того зла розсіяного, скрізь, Тебе не доторка ніщо? Невже ж Ти, бачучи, як все живе минає, Не чуєш, що й твоя тінь тягнеться До всіх тих чорних мар? Ах, ти складаєш Побожно руки, ти псалми співаєш, Ти припадаєш перед цим престолом, Перед хрестом — перед обломком скелі И шматочком дерева! Та це ж самоошука! Коли все хилиться, тріщить і гине, То обов'язок, старче, дбать за загал, Той обов'язок незлічимий, впертий, Невблаганий, що ходить по сумлінню, Мов чорні мурашки, що рве тебе З манастиря, із самоти, й кричить: „Рятуй! Подумай про народні маси! Подумай про ввесь рід людський! Не спи! Біжи! Адже ж оці маленькі діти Горітимуть навіки! Всі жінки, Всі ті діди, всі мужі, всі ті душі Впадуть у клекочущую Содому! Біжи! Рятуй вильми та батогами Проклятих цих, хоч силоміць гони їх До раю!“ Ось пощо ми в світі, старче. Так, твій закон—це ясність, мій закон — Це тайна. Ти одну надію знаєш, А я хочу добитися спасення, Хочу допомогти самому Богу. 407
