Утрато світлости очей! Сліпий Між ворогами—о, це сто раз тяжче, Як пута, як тюрма, як кій жебрацький, Як старість без підмоги! Світло, світло, Те перше діло боже згасло в мене, Всі радощі його мені пропали! А це ж було б хоч крихточку влекшало Мій сум; а так я знижений ще нижче, Як найпідлішкй твір не лиш з людей, Але й з хробаччя; найпідліше ще Стоїть понадо мною, бо хоч лазить, То бачить світ. А я в тьмі серед світла, День-в-день ошуки зазнаю й погорди І кпин і кривд, у домі і на дворі, Все мов той дурень на людській нарузі, А не на власній силі. Бачиться, живу Лиш пів-життям, направду ж, більша часть Моя померла. Пітьма, пітьма, пітьма! При блисках півдня пітьма непроглядна, Бездонна тьма без жодної надії На те, щоб розіднілася колись. Ти, перший творе божий, блиску дня, Велике слово: „Хай настане світло!“ І стало світло скрізь!—О, як же я Так винятий від твойого веління! Для мене сонце чорне, Мовчуще, як той місяць, Що ніч лишив сліпою, Сховавшися в яскиню. Коли ж те світло так життю погрібне — Воно саме життя! Коли це правда, Що світло і в самій душі сіяє І, як вона, пройма всі члени тіла,— Чому ж тон зір обмежено на око, На ту маленьку, ніжну кульку, так М'яку та легко загасиму? Чом 430
