ПЕРЕДМОВА В однім is останніх зшитків праць французького археологічного інституту в Каїрі1 опубліковано віршовий, по грецьки написаний твір Менандра, славного атенського комедієписа а кінця IV в. перед Хр., ів якого зверх 100 комедій дійшли до нас лише титули, та й то не всі (ледве 90) і коло 1000 фрагментів, одновіршових моралі- заційних речень, що списані для грецьких школярів, зробилися одним із головних педагогічних засобів у середніх віках і дійшли також на Русь у самих початках староруського письменства, взяті в склад т. зв. „Пчели". Комедії Менандра відомі були пізнішим вікам тільки з пізніх І мало дотепних перерібок римського комедієписа, що тільки Менандрові завдячує свою славу; грецького тексту тих, колись улюблених і вихвалюваних, творів не дійшло до нас ані одного. Комедія Менандрова була важним кроком в Історії грецької, спеціяльно атенської, драматичної літератури. По незвичайно вмілій, наскрізь політичній а потім соціальній комедії Арістофана 1 його сучасників Євполіса, Кратіна й Інших, комедії, можливій тільки в такій рідкій в історії людства хвилі, якою для Атен був рік Перікла, настала 1 в Атенах реакція, прийшло панування «тридцятьох тиранів" і комедія не могла вже торкатися так сміло й безоглядно політичних тем. По короткій добі т. зв. середньої комедії, Якої пам'ятки затратились, крім деяких уривків, виступає в половині IV віку т. зв. нова комедія, „комедія обичаїв, домашнього й товариського життя“ і головним її представником та заразом незрівняним майстром робиться Менандер. Усі типи, які виводить пізніша комедія, мають свої прототипи в його творах. Син атенського полководця Діопіта, він одержав старанне виховання, був товаришем Епікура й Теофраста, а вчителем драматичної штуки мав свого вуйка Алексіса, одного з представників т. зв. середньої комедії, автора що за 106 літ свойого життя написав 245 драм. Молода нова школа атенської комедії тим головно різниться від обох старших, що в ній ні арістофанівська 1 Fragment d'un manuscrit de Meiiandre, publies par M. Gustave Lefebore. Le C&ire, lmprimerle de Г Institut Francais de l‘archeologle orientale. 1907. 435
