Альґеброю гармонію провірив, І аж тоді, пройшовши всю науку, Віддався повабові творчих мрій, Почав творить, але в тиші, таємно, Не сміючи ще й думати про славу. Бувало, в своїй келії самотній Просидівши два, три дні, сон і страву Забувши й розкошуючи самим Лиш захватом відхнення та слізми, Палив я твір свій і глядів байдужно, Як помисли та звуки, мною сплоджені, Палаючи щезали з легким димом. Та що й сказать? Коли великий Глюк Явився та нові відкрив нам тайни— Глибокі, чародійні тайни—я Все те відкинув, що вперед я знав, Що так любив, у що так свято вірив, І сміло вирушив його слідами, Без каяття, як той, що, заблудивши, Від стрічного про простий шлях дізнався. Зусильним змаганням, трудом постійним Нарешті я в мистецтві безграничнім Високий ступінь осягнув, і слава Мені всміхнулася. В серцях людей Знайшов я відгуки для своїх творів. Я був щасливий, любувався мирно Своєю працею і славою й успіхом, Та працями й успіхом своїх другів, Моїх товаришів у дивному мистецтві. Ні, зависти ніколи я не знав! Ніколи! Ні коли божественний Піччіні Заполонить зумів слух парижан, Ані коли я перший раз почув Плачливі звуки Іфігенії. Хто скаже, щоб Сальері гордий був Коли погорди гідним, завидющим, 485
