І скажу жінці, щоб не дожидала З ОбІДОМ. Відходить. С а л ь е р і. Жду на тебе, пам'ятай же! Не могота мені противитися далі Судьбі моїй! Я вибраний на те, Аби спинить його, а то ми всі пропали, Ми всі, жерці й служителі музики, Не сам я та моя глухая слава. Всю ніч я думав: Ну, хто ж він такий? Якої висоти ще він досягне? І чи підійме він тим штуку? Ні, Вона упаде знов, як він іщезне. Наступника по собі він не лишить. Що ж за хосен нам? Наче херувим Він кілька райських нам пісень приніс, Аби, збентеживши безкрилеє бажання В нас, дітях пороху, знов відлетіти. Так відлітай же! Чим хутчій, тим ліпше! Ось тут отрута, дар мої Ізори! Сімнадцять літ ношу її з собою. І часто відтоді життя мені Було болюче, мов нестерпна рана. І часто з ворогом тим безтурботним Сидів я за одним столом. Ніколи Не піддававсь я підшептам покуси, Хоч я й не трус і хоч глибоко чую Свою зневагу й мало важу це життя. Все отягавсь я, хоч жадоба смерти Все мучила мене… Пощо вмирать? Ануж — гадалося — життя мені Ще принесе неждані, щедрі дари? Ануж у мене ще заграє запал І творча сила та святе відхнення? Ануж новий якийсь великий Гайден 4S9
