зиває „найкращою, списаною справді з гідним подиву майстерством”. Тут Франко знайшоз в українській мові всі ті риси, що були йому потрібні й для того, щоб передати сухі жорстокі речі Марини, і ніжні любовні слова самозванця, повні глибокого захоплення свїм почуттям. „Біжать години, час мій дорогий Тобі я назначала тут зустріч… і т. д.” „Але особливої краси досягає Франко — продовжує М. Марковський — в перекладі Дон Жуана, і це зовсім зрозуміло, бо в цій драмі є багато лірики, а Франко перш усього був великим ліричним поетом”. Такі місця, як: „Мені молиться з вами, Донно Анно? Не гідний я такої почести… і т. д. можуть бути — на думку рецензента — „названі клясич- ними і тут перекладач майже досягає височини самого творця". Знаходить рецензент і деякі невдалі місця в перекладі. Но початку книжки помістив автор компілятивну статтю „Олександер Сергієвич Пушкін”, якої ми тут не передруковуємо, відложивши її до збірника літературно-критичних статтів Франка. За М. Марковським спростовуємо помилку Франка про англійського письменника Ченстока, якого трагедією про скупого лицаря користувався Пушкін, а якого в дійсності не було. Пушкін, називаючи, як своє джерело, ім'я Ченстока, містифікував публіку, щоби вона до нього не мішалася. У кінцевій примітці до „Дон Жуана" Франко, говорячи про леґенду, що духи померших хоронять живого чоловіка, завважує, що цією темою він покористувався в своїй поемі „Похорон", написаній в 1899 році, і „що ця поема має остільки пророцьке значення в мосму життю, що мені самому трапилося щось подібне в Ліпіку в Хорватії при кінці квітня 1908 року”. Це твердження це — продукт хвороби Франка на ґрунті психічного кезрівнозаження. 21 бе527
