його нещасну долю. Забув, бачилось, на завсіди. Вражіння мойого злочину залягло десь у темнім куті моєї душі і звільна його присипали, прикрили і погребли інші вражіння, інші спомини.
А проте воно не завмерло. Минуло цілих двадцять літ, і коли на мене звалився перший великий удар нещасливої долі, коли я молодий, з серцем повним жаги, бажання жити і любити, посеред чудового літа сох і в'янув у тюрмі і мусів почувати, як розбивалися всі мої надії, як без милосердя толочено, розтоптувано, без цілі і без ума нівечено та руйновано все те, що я вважав найдорожчим скарбом своєї душі, тоді серед тривожної, безсонної ночі явився мені той маленький, гарний пташок, шпигонули мене в саме серце його сумні, повні тихої резигнації оченята, прошептали мені його повільні рухи ті несамовито страшні слова:
— Ах, моя весна пропала! Я в неволі! Знаю вже, знаю, чим то воно скінчиться!
І відтоді я не можу позбутися цього спомину. Він затроює мені кожну хвилину щастя, розбиває мою силу і відвагу в нещастю. Він мучить моє сумління грижею і мені здається, що все дурне, безцільне, жорстоке і погане, що я тільки коли зробив у своїм життю, скристалізувалося в конкретний образ оцього малого, невинно замордованого пташка, щоб тим докучливіше мучити мене. Тихими ночами я чую, як той пташок тихо-тихо стукає дзьобиком о шибу і я прокидаюся зі сну. А в хвилях тривоги і розпуки, коли лютий біль запускає кігті в
