На дні моїх споминів, десь там у найглибшій глибині горить огонь. Невеличке огнище неблискучого, але міцного огню освічує перші контури, що виринають із темряви дитячої душі. Це огонь у кузні мойого батька.
І досі бачу ту залізну лопатку, якою батько набирає вугля з дощаної скрині — те вугля він сам випалював за хатами в ямі, що й досі називається вугляркою, хоча тепер уже й сліду її нема — кидає його в паленище на жмінку розжареного вугля, принесеного в черепку з хати, а потім своїм звичайним поквапним способом обзивається до слуги:
— Ти, ти, ти, Андрусю, ану димай, а поволі, поволі, поки розгориться.
Андрусь, той сам, що з хати приніс мене на коркошах[1] і посадив на вугляній скрині близько огнища, тепер хапає за жердку від міха і починає дути. У міха
- ↑ На коркошах — на раменах.
