зразу якийсь короткий дух, він іще не набрався повітря, не вложився до праці, він розфукує вугля, а огню не скріплює.
— Помалу, Андрусю! Ти, ти, ти, хло, помалу!
— Ще дика баба фукає! — говорить жартуючи Андрусь, і щосили налягає на жердку, щоб набрати в міх як мога більше повітря.
Його згадка про дику бабу проймає мене дрожжю.
— Де тота дика баба? — питаю я.
Андрусь сміється.
— В місі. Хіба не чуєш, як фукає?
Я прислухуюся — справді фукає.
— Чекай, як я її добре надушу, — говорить Андрусь, — то вона буде стогнати.
— Я не хочу! Не дуси! — скрикую я.
Мені збирається на плач. Я не розумію Андрусьового жарту. Моя уява залюднена марами, упирями, страчуками[1], про які я щовечора слухаю оповідання наших двох служниць, великої Остини й малої Остини, при куделі. Вони згадували не раз і про дику бабу, що сидить у Ділу та курить відтам димами; Андрусь перший помістив її в ковальськім місі, і відтоді той міх наповняє мене жахом.
— Но-но-но, ти, хло! Не говори дитині дурниць. Не слухай, Івасю, не слухай, у місі нема ніякої дикої баби.
— А що ж там так сопе?
- ↑ Страчук — що стратився, закінчив самовбивством.
