— То вітер, синку. Видиш, міх набирається вітру, а як його здушити, то дме. Ади, й я так дму!
І батько пару разів дмухає в огонь.
Я вспокоююся. Огонь розгарається. Зразу він немов боязко виховзується з-поміж вугля синявими язичками. Та дика баба починає дути дужче; синяві язички в корінню червоніють і вискакують прожогом із глибини вугляної купи. Звільна чорне вугілля й собі ж набирає червоної краски, полум'я сичить і простується, робиться немов в'язка блискучих ножів або стріл. Але дика баба вже надула свій шкіряний живіт майже аж до стелі. Андрусь напирає обома руками, грудьми й животом, щоб здушувати жердку вниз. Огняні ножі внизу робляться білими; вугля з червоного робиться золотим, немов прозірчастим, немов топиться. Я не можу відірвати очей від того маленького огнища, що не чваниться світлом і ледве розганяє сутінок невеличкої, дерев'яної кузні, та зате плює здоровими іскрами аж під коритовидний, глиною виліплений та сажею навислий стріп, і криє в собі велике тепло, велику робочу енергію.
А батько стоїть при ковадлі, взяв свій невеличкий, «спряточний» молоток у руку і кільканадцять разів ударив по ковадлі, швидко раз-за-разом, мов вербель[1] на барабані. Пішов голос по всьому присілку — знак, що в кузні починається робота.
- ↑ Вербель — барабанний бій.
