Тепер він витягає з-під міха ріжні скриньки з усяким заліззям. Тут повизублювані сокири, які треба насталити; ось одна виглядає мов очайдуша з розчерепленою головою — в неї розбитий обух, її прийдеться зовсім «пересипати», як каже батько своїм образовим язиком. А онде коло дверей чересло — треба нанадити. Під кузнею в невеличкім піддашку обік точила стоїть пара возових коліс, які принесено до ковання, — там же лежать і нові залізні рафи[1] на обручі.
Батько був славний коваль на всі околичні села, особливо його сокири мали велику славу. Ще тридцять літ по його смерти один чоловік на другім селі, старий уже, розговорившися зо мною та згадавши про батька, мовив:
— Ні, нема вже такого коваля. В мене ще й досі його роботи сокира є. То душа не сокира.
Коли батьків вербель, виграний молотом по ковадлі, залунав по слободі, починали звичайно сходитися сусіди. Робота в кузні йшла щонайбільше в зимі — літом були лише два короткі сезони: плуговий та серповий — по за те батько відмикав кузню в літі хіба тоді, коли хтось нагодився з якоюсь більшою та пильною роботою.
А в зимі господарської роботи мало. Де-де в стодолі лопотять ціпи, в сінях хрупотять пили або фуркочуть коловороти, крутячи мотуззя. Робота не квапна. А в кузні весело. Хто приходив з
- ↑ Рафа — кусок заліза.
