кими та меткими характеристиками людей — Подолян, Гуцулів, Бойків — та місцевостей: Коломиї, Городенки, Садогори, Черновець.
Та ось сокира готова. Ще раз розпікає її батько, але лиш до червоного і потім застромлює вістрям на два пальці в холодну воду — вона гартується. А потім на шрубстак[1] із нею та під пильник, щоб обгладити, а нарешті на точило, щоб нагострити — і готова невідлучна товаришка селянина чи то в лісі, чи при плузі, чи при фірманці, всюди, де треба «скріпи рукам». Коваль радісно глядить на своє діло, любується ним кілька хвилин, а потім дає в руку сусідам. І мандрує нова сокира з рук до рук. Кожний обзирає обух, пальцем пробує чи гостре вістря, обзирає лезо, чи гаразд виклепано, все обзирає, немов би це була його власна сокира.
— Ну, тота подовжить[2] — каже один.
— Мені би тоті дубики тепер, що вона їх вирубає — зітхає другий.
Щасливий властитель нової сокири дивиться на неї з гордощами, з любов'ю. Він бачив, як її робили від самої першої хвилі, відколи вона була ще пригорщею старих гонталів. Він помагав дути міхом, бити молотом при її робленню, — вона, значить, почасти й його власне діло. Він весело дякує ковалеві, добуває з торби плескату півквартівку з горілкою. Батько велить із хати принести чарку, бухонець
