ко не терпів і коли кому заганявся язик у той бік, умів зручним зворотом або притинком збити його з дороги, а молодшого, бувало, й по-просту покартає: «Не пхай носа до чужого проса!» Так само не любив батько нічого сороміцького в розмові: сам він і при ньому вся компанія все держалася в межах приличности, звісно, такої, яку можуть допустити собі чесні, статочні господарі. З жінок деколи жартовано, а батько любив оповідати звісну притчу про дівку-скуску на доказ, що «жіноча натура й невинного веде до гріха».
— Во то раз жив один отець зі своїм сином у лісі двадцять літ. Хлопець так і виріс у лісі, не видівши живого духа крім свого вітця. А як минуло двадцять літ, каже отець:
— Ну, сину, підемо трохи в світ подивитися, як там люди живуть.
А син каже: — Добре, тату!
Пішли. Приходять до села, а на краю села кузня вступили вони до кузні, посідали, син дивиться на ковалеву роботу, а далі каже татові:
— Тату, може би й я поробив трохи?
— Добре, синку, пороби.
Парубок приступає до огню, де власне грілося залізо, але не бере кліщів, тільки хапає розпечене залізо просто в руку, кладе на ковадло та й кує, а залізо не пече його ані дрібки[1].
Коваль витріщив очі на такого челядника, а батько нічого, лише каже синові:
- ↑ Дрібки — трошки.
