була девіза його життя. І досі тямлю, яке велике вражіння зробило на мене його оповідання про того святого, що просив Бога, щоб його увільнив від людської любови.
— То ще за давніх часів було, як жив один славний доктор. Він багато помагав людям, а Бог дав йому таку ласку, що всі люди любили його. Ну, так до нього липли, як мухи до меду. Куди обернувся, куди поступився, всюди в нього були приятелі, а з ким лиш раз заговорив, той був би за нього і в огонь скочив. Аж раз ідучи лісом здибав діда, зовсім голого, оброслого волоссям від ніг до голови, як молився в якійсь печері.
— Що тут робиш, діду — питає лікар.
— Богу служу, — каже дід.
— Як же ж ти йому служиш?
— А бачиш: я відкинув усе світове, відцурався всього і молюся та оплакую свої гріхи.
— А не ліпше би ти служив Богу, якби був лишився в світі та працював для людей?
— Не можна разом служити Богу й мамоні, — відповів дід. — Люди й їх усі гризоти турботи та заходи, то мамона. Хто кому служить, від того нехай і платні жде. Я служу Богу і Бог мені відплатить, а хто служить людям, то чим йому відплатять люди в день страшного суду?
На тім вони розійшлися: старий лишився в лісі, а лікар пішов до свойого діла. Але відтоді як зачав міркувати над дідовими словами, як зачав думати, то
