робітню, полишену Кошицьким і невеличку реальність[1] його вдови. Сан він був десь із західньої Галичини і не приніс Кошицькій нічого, крім свойого червоного лиця, гарячої крови, здорових робучих рук та не зовсім приємної привички — напиватися до п'яна щонеділі. Обоє вони свято вірили в те, що пошлюбна ворожба мусить сповнитися, і від тої ж першої хвилі свічки їх життя почали горіти кожна в інший бік. Сліди полум'я тих пошлюбних свічок ще видні були на дерев'яній стіні в робітні; їх ані не замазували вапном, ані не зіскоблювали: дві чорні смужки випалені в дерев'яній стіні, нерівної довжини та розбіжних напрямів, то був дійсний символ цього недібраного подружжя.
Була неділя, ранок гарного осіннього дня. Я вийшов на вузеньке подвір'я на затилю »цьоциного» домику — не на те просторе, спільне подвір'я, що лежало перед домом, а на затильне, маленьке, брудніше від переднього, обведене парканом, повне гарбарського сопуху та смороду з зовсім примітивно уряджених виходків[2]. У віддалі на вежі церкви Святої Трійці і в польськім костелі грали дзвони. Сонце палало ясно на безхмарому небі. В повітрі високо над отим смердючим та брудним гніздом уносилася якась
