«Нагулють», я так і не довідався ніколи. Та тямлю, що коли по кінці курсу, по екзамені я вернув з «премією» — книжкою, яко «перший преміянт», і показав йому книжку, Чемеринський погладив мене по голові, помовчав довго, а потім якимось радісно-зворушеним голосом промовив:
Нагулють!
Здоров будь!
Жартів, сміху від нього я не чув ніколи. Проте любив він слухати жартливих оповідань пана Станіслава і часом немов припечатував їх лаконічними увагами загального змісту, найчастіше зложеними також до вірша. Тямлю, як раз вислухавши довгу суперечку між майстром і майстровою, з яких кожне закидало другій стороні дурноту, а собі віндикувало[1] розум, Чемеринський порухавши чорними вусами, обернувся до пана Станіслава і промовив голосно:
Всі на одно йдемо:
Дурнями живемо,
Дурнями й умремо,
В тім лише діло,
Щоб наше дуренство
Іншим під ніс не смерділо.
По тих словах майстер страшенно почервонів, сварка між ним і майстровою урвалася, і хоч Чемеринському ні він ні вона не сказали нічого, то проте за пару неділь його відправили.
- ↑ Віндикувати — присвоювати, лише собі приписувати.
