і цьоця Кошицька з її столярнею щезла з обрію мого життя. Тільки геть пізніше, вже бувши на університеті, я довідався про сумне закінчення її домашньої драми.
Пошлюбні свічки віщували їй правду, та далеко не всю. Вона пережила свойого значно молодшого чоловіка, а третій завів її до гробу; цей третій то був ревматизм. Гучинський надто вмираючи лишив їй пам'ятку по собі: він поручився в якійсь касі за значнішу позичку, затягнену якимось його знайомим; цей знайомий не заплатив позички, і швидко по смерті Гучинського каса зліцитувала новий дім його вдови і викинула її, стару, немічну і розбиту паралічем на вулицю. Хвороба відняла їй ноги і вона не могла навіть ходити за жебраним хлібом, а мусіла повзати на руках, волочучи немічні ноги за собою. В такім стані вона проводила дні під церквою Св. Трійці або під польським костелом. Сиділа мовчки не просячи, не благаючи милостині і якось знехотя простягаючи руку, коли хто з її давніх знайомих подавав їй пару центів. Зів'яла, зжовкла, лице покрите зморшками, пальці покорчені та повикручувані ревматизмом, тільки в очах світився розум і енергія, але їх світло було притемнене хмарою глибокого смутку, тою самою хмарою, якої крило я вперше бачив на мученицькім лиці попареного на фабриці Романського.
Скільки то світлих та енергічних очей затемнює та хмара по наших місточках!
1902 р.
