лота душа! Буде вам добре в ним. Одного лише боюся, щоб ви, такі урвителі, не надуживали його доброти та не розвезлися як циганські пуги.
— Ні, ні, ми цього не зробимо! — кричали ми радісно, і в тій щасливій надії роз'їхалися додому.
Слідуючого шкільного року третя кляса нормальної школи була незвичайно численна. По інавгураційнім[1] богослуженню нас завели до великої кімнати, цензор[2] Заяць порозміщував нас у лавках відповідно до росту — менших наперед а більших назад; одна лавка, що стояла окремо за залізною піччю, боком до всіх інших, лишилася порожня. Ми й не допитували в цензора, чому це так. Ми недармо були третьоклясники, і знали, що це по давно заведеному ще Єзуітами звичаю „осляча лавка“, так сказати, карна колонія кляси. Кому то доведеться заселити її? Та я сумніваюся, чи хто з нас у ту хвилю думав про це. В клясі було шумно, весело; вакаційне повітря ще не вивітріло з наших голів, а до того надія на такого доброго господаря кляси окрилювала дитячі серця. Ми розмовляли, сміялися, деякі ходили по середині, і навіть сам цензор Заяць відложив на бік свою звичайну повагу, тим більше, що він властиво й не був іще офіціяльно іменований цензором, бо це залежало від нового господаря кляси.
Ось заголосив плаксивим голосом дзвінок, оповіщаючи початок години, залопо-
