тіли в коридорі поквапні кроки якихось запізнених школярів, почулися якісь крики, стукання дверима, і в клясі залягла тиша. Чути було клекіт торгового дня на близькій торговиці, пискливі окрики жидів: „Сьвіже сьиріки[1]!“, квик поросят та скрип бойківських немазаних, щиро-дерев'яних возів, які славились тим, що в них нема ані одного цвяшка залізного. Діти в клясі вже не важились говорити голосно ані ходити з лавки до лавки; де-де чути ще веселі шепти, притишене хихотання, шелест перевертаних книжок; лише цензор Заяць міреним кроком ходить по середині та глядить, чи всі сидять у такім порядку, як він посадив їх.
— Книжки під лавку! Руки на лавку! — командує він. — Пст! Тихо! Ідуть уже!
Чути в коридорі голосне, мірене стукання кроків, і то не одної, а двох пар ніг. Ближче, ближче до дверей нашої кляси… ось нараз відчиняються двері. Входить наперед заживна постать ректора о. Барусевича, з круглим, пухким, але поважним лицем, а за ним висока, худа, дошковата фігура з широким, видовженим якось наперед, мов конячим лицем, чорним, мов щітка наїженим, волоссям, низьким чолом, широким ротом на недбало виголеним підборіддям, на якому видно було стернянку чорного, твердого волосся. На фігурі чорна ряса, переперезана чорним, широким поясом, але роблена якось мов не на його міру, здавалося — заширока на нього, так що
- ↑ Сьвіже сьиріки — свіжі пиріжки з сиром.
