виявлений вставанням із місць, вийшов із кляси.
— Ну!
Це було перше слово, яке ми почули з уст о. Телесницького. Ми зирнули на нього. Стояв на градусі, високий, тонкий, мов віха на окопі; поли його довгої ряси розвернулися і під нею видно було чорні, брудні штани, впущені в високі халяви чобіт. І хоча голос його був якийсь прикрий, горляний, і хоча в його лиці не видно було ані сліду веселости, то проте ми, упереджені про його гумористичну вдачу, всі в один голос зареготалися радісним, дитячим сміхом.
Лице о. Телесницького почервоніло. Він зирнув по собі, закинув полу своєї реверенди[1], а потім зирнувши гостро по клясі озвався
— А то що? Чого смієтесь?
Ми затихли.
— Хіба я вам дозволив сміятися? Хто вам дозволив сміятися? — допитував він, гостро позираючи по клясі.
Ми мовчали, але не почували страху. Після веселих годин о. катехита, на яких бувало повно жартів та сміхів, ми не вірили, щоб новий учитель міг уважати наш сміх якимось злочином.
— Я тут господар кляси! — мовив він з повагою, яка декому з нас могла видатись навіть дуже гумористичною. - Пам'ятайте собі. На моїх годинах маєте лиш тоді сміятися, коли я вам скажу,
- ↑ Реверенда — ряса.
