і тоді плакати, коли я вам скажу. Розумієте?
Дехто в клясі всміхався.
— Halt[1]! Ти там! Як називаєшся? — скрикнув о. Телесницький до одного такого сміхуна.
Ученик сказав своє ім'я й прізвище.
— Ти чого смієшся?
— Я не сміюся.
— Як то ні? Адже я бачив.
— Я нехотячи.
— Нехотячи? Ну, сідай! А на другий раз пильнуй своєї «хотячи», бо я заставлю тебе нехотячи й заплакати.
Почався звичайний порядок першої години: укладання каталогу, знайомлення вчителя з учениками, розсаджування по місцях. о. Телесницький зрештою що до цього останнього пункту на разі прийняв розсадження доконане цензором Заяцем, при чім затвердив його також на цензорстві.
— Ну, а тепер перейдемо до книжки! Насамперед німецьке.
Ми всі повиймали книжки. Вчитель виклика̀в учеників за чергою і велів їм читати з книжки по два-три речення. Сам він тим часом широкими кроками ходив по клясі, вимахував руками, кивав головою, а коли хто помилився в читанню, підхапував насмішливо помилку, повторяв її на ріжні лади, стараючись довести її ще більше до карикатури.
— Ага! Der Gèssell![2] Der Gèsell! — кри-
