чав він. — А може там є der Gisell, der Gòsell, der Gàsell, га? Ану подивися!
— Нi, нема, тільки der Gèsell.
— Тільки der Gèsell! Га, га, га! То диво. А може там є der Gesèll?
Хлопець, що досі не знав, чого зупиняється о. учитель при цьому слові і чого хоче від нього (він, видно, не мав поняття про те, як акцентується німецьке слово der Gesell, і акцентував його польським звичаєм), тепер зирнув заклопотано на вчителя і мовив несміло:
— Та… я не знаю. Може й der Gesèll.
— А видиш! Нарешті доглупався! Ну, отже: der Gesèll! Читай далі.
Коли б ми були старші та й розумілися на психолоґії, ми були би швидко зміркували, що головним, а може й єдиним елементом гумору о. Телесницького була іронія, той гризький плин, що тече з жовчевого успособлення, з невдоволеної, чимось покривдженої або упослідженої вдачі в хорого організму або з хорої душі. Ми, розуміється, тоді не вміли назвати того, але швидко почули своїми дитячими душами, що гумор о. Телесницького, то не для нас страва, що в ньому криється щось злобне та завидюще, щось таке, як той демон, що ніччю кидається під ноги пішохода і звалює його на землю, або стромляє кимаччя[1] між колеса біжучого воза, щоб або віз перевернувсь або колесо зламалося. Цей злобний, оприскливий гумор, що вибухав радістю лиш тоді, коли хтось із нас сказав дур-
- ↑ Кимаччя — палки.
