ницю, не піднімав наших дитячих душ, але здавлював, гальмував та душив їх. Та це були лише початки, зглядно невинні початки. Далі прийшло зовсім не те.
Перші дні шкільної науки йшли сяк-так.
о. Телесницький кричав, сердився иноді, говорив кпинами та насміхами там, деби треба було пояснень та добродушної терпеливости, але лекції проходили спокійно. Ми привикли до немудрих учителів, до василіянських новаків та панотців, що замість пояснень часто мали «паци» а замість добродушної терпеливости різки, — і о. Телесницький міг видатися нам зовсім не гіршим, а навіть подекуди ліпшим від інших.
Правда, своєї слави як гуморист, як забавний учитель він покищо не виправдав. Навпаки, він робився день від дня якийсь похмуріший та понуріший. Здавалося, що він хворий, що йому чогось не стає; його лице видавалось іноді аж жовтим. Часто в хвилях сердитости він закусував свої тонкі, безкровні губи і оглядався довкола, немов шукав чогось або когось, на кім би міг зірвати свою злість.
І ще одне. Хоча це була третя кляса нормальної, по теперішньому людової[1] школи вищого, міського типу, і ми ледве дійшли в граматиці до деклінацій[2] та
