щоденні побоєвища в клясі; здається, що так, бо чутка була, що деякі багатші купці жиди бачучи, що їх діти приносять день-у-день синяки на спинах та сидженнях, ходили жалуватися до ректора, а коли це не помогло нічого, повідбирали своїх дітей зі школи. Дехто грозив скаргою до суду, але на виграння справи не було надії; биття вважалося тоді в Дрогобичі неминучим складником педагогії, а особливо елементарної. Щодо себе, знаю, що я нікому не жалувався, нікому не говорив про те, що діялось у клясі, але пам'ять тих огидних сцен, що тяглися день-по-день цілий рік, врізалася дуже глибоко в мою душу. Тямлю, що скоро було коли знайду хвилину вільного часу, беру прут, запхаюся десь у бур'ян і січу, січу всі листочки, все бадилля, гілляки, квіти, все що можна знівечити, б'ю й січу, доки довкола мене не стане найобридливіша руїна. Багато разів господарі й господині сварили на мене за це, бо я в своїй вандальській заїлості не розбирав, чи нищу шкідливі рослини, будяки, кропиву, осот та лопухи, чи пожиточні — буряки, фасолю, помідори та іншу городовину. Надто вночі я зривався, кричав, рецитував[1] лекції а потім плакав, просився, так що „цьоця“ не могла видержати зо мною і не раз будила мене штурканцями, питаючи напівдобродушно, а напівсердито:
— Хлопче, а тобі що такого?
Правда, я вчився добре і о. Телесницький рідко міг виловити мене на якійсь
- ↑ Рецитувати — говорити на пам'ять.
