Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 2. Оповідання (1956).djvu/179

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

ришем, а властиво слухачем. Я почав ходити до нього на кватиру, пробував переробляти з ним, що мали ми завдане на завтра. Волянський ішов на ту роботу, аки овча на закланіє. Посидимо було з півгодини, помучимося. Що було до писання — рахункові задачі, німецькі задачі, те попишемо, а властиво Волянський відпише від мене, а устного не може похопити.

— Ні, — скаже сумно, — не береться це моєї голови. Ось послухай лише!

І ми засядемо дебудь у куті — чи то в пустій комірці, чи в огороді, де нас ніхто не чує, і він почне оповідати. Коли вичерпалися його власні вражіння та описи, він перейшов до казок. І диво! Той хлопчик, що не міг ні за що затямити, як відміняється die Biene, а як der Bär, скільки буде 7 ✕ 8, а скільки йде 7 у 65 — той сам „осел дарданський“ знав на пам'ять невичерпану силу казок і вмів оповідати їх так складно, так гарно, так плавно, що я привикши змалку чути добрих сільських оповідачів і то добрих на ріжні лади, і жартливих, і сумовитих, — при його оповіданнях сидів, мов зачарований. Досі я згадую про цього хлопчину як про невияснений для мене психологічний феномен. Коли почислити докупи весь час, який він ужив на оповідання в моїй присутності, то певно вийде щонайменше тиждень, коли й не більше. І весь той час Волянський оповідав плавно, рівно, до речі, без зайвих фраз — і, що найцікавіше, ніколи не повторив одного і того самого оповідання два рази.