Його оповідання плило гармонійно мов невеличка підгірська річка, що лагідно туркоче, ніде не спиняється, ніде не творить ані великих закрутів, ані тихих плес, ані шумних водопадів, і ніколи не вертає взад. Я був так зачарований його казками, що хоч плохий каліграф, пробував записувати їх — звісно, з пам'яти, вечером у себе дома. Але де там! Не йшло! Чар його оповідання лежав у його голосі — тодішня моя дитяча рука не була здібна перенести ані крихти всього того на папір, і я знеохочений кидав свої записки в огонь.
Можливо, що я прибільшую трохи, тобто, що в моїй уяві крізь призму довгих літ і трагічної смерти того хлопчини його постать виросла понад свій дійсний розмір. Сконтролювати цього не можу; спомини, це справді — Dichtung und Wahrheit[1]. Чим більше й щиріше мемуарист силкується перенести вповні з усіми фарбами й тонами той образ давно минулих подій, що лишився в його душі, тим більша небезпека, що він до того образу додасть щось зайвого, пізнішого, нанесеного течією часу. Алеж зусилля в противний бік, подати лише голі контури картини, лише сілуети або навіть дерев'яні рями — ще шкідливіше для вірности споминів, бо дає скелет замість живого тіла, пустопорожню тінь замість конкретної дійсности.
Нехай же мій малий товариш Волянський стає перед вами в тій проясненій
- ↑ Поезія і дійсність.
