подобі, в якій він живе в моїй душі! Навіть коли в дійсності він був менше інтересний, мав менше оригінального талану, ніж мені здавалося тоді й здається тепер, — кому яка шкода з того? А злочин того, що був — знов так здається мені — причиною його смерти, через це таки не буде менший.
А причиною його смерти був не хто інший, як той сам наш учитель і кат, о. Телесницький. Не тямлю докладно, як воно вийшло, досить, що раз він «узявся до нього по свойому»! Викликав його до градуса, почав питати і зараз на першій хибній відповіді так засміяв, закпив, загулюкав його, що бідний хлопець зовсім забув язика в роті.
— Волянський, та бо ти в нас таки нічого не вчишся! — кричав о. Телесницький торгаючи його то за руку, то за вухо, та скачучи довкола нього, мов кат довкола грішної душі. — Я тебе вже не раз заривав, остерігав, упоминав, а ти ні та й ні. Га, сину, то так не можна! Мусимо раз подивитися тобі там, відки ноги ростуть! Ану, цензор, помічники! Простягніть його!
Цензор і помічники прибігли як стій. Волянський зразу стояв як оголомшений, не плакав, не просився, лише глядів якимись безтямними очима на о. Телесницького. Цей входив чимраз у ліпший гумор.
— Ану його! Кладіть! Або ліпше чекайте! Його тато бідний, тратився на штанята.
Волянський кинувся, мов ужалений. Я бачив здалека, як його бліде лице на-
