раз обіллялося краскою. Він кинувся до колін о. Телесницького, почав обіймати їх, благаючи помилування:
— Прошу отця-професора! Я вже буду вчитися! Не буду ні їсти, ні спати, доки не навчуся всього! Прошу мені дарувати ще цей раз! Лиш цей останній раз!
— Ні — радісно кричав о. Телесницький, аж у долоні плещучи. — Ану, беріть його!
Цензор і помічники вхопили Волянського за руки, почали розщіпати його штани.
— Прошу отця-професора! Лиш не на голу! Лиш не на голу! Я вже буду терпіти, буду лежати тихо. Лиш не на голу!
— Ні! Навмисно ні! — кричав о. Телесницький. — Ти засидівся занадто, треба тобі всипати такого, щоб ти хоч пару день не міг сісти.
І він пішов до вікна і взяв у руку грубу, метрову паличку з вільхового прута, суковату, покриту негладкою корою. Кільки день уже жалувався о. Телесницький, що не може настарчити тростин на нашу клясу, а оце того дня ми побачили на кожнім вікні наставлені по дві такі вільхові палиці. Ми не знали зразу, пощо вони там стоять — одні догадувалися, що для піддержування фіранок, інші міркували, що це тички для тичення фасолі, що росла під вікнами в манастирськім огороді. Про властиву ціль тих знаряддів, ту, яку глухо відчувала шкіра кожного з нас, ніхто не важився висловити здогаду. А проте всі з респектом[1] гляділи на ті загадкові палки, і хоч учителя не
- ↑ Респект — повага.
