засиджуватися на однім місці! Га, га,га! Смійтеся, хлопці! Смійтеся!
І вся кляса зареготала силуваним сміхом
— От так! То гарно! Так належиться! Не правда, я вам не казав, що ви повинні тоді сміятися і тоді плакати, коли я вам скажу? Видите, преці я довів вас до того. Добре, хлопці! Хвалю вас за це!
Поки йшов регіт у клясі і все оте дике знущання над дитячими душами, я в ослячій лавці обік покараного товариша душився від плачу. Мене щось стискало за горло, пекло внутрі, проймало болем, соромом і жалем, мов би я сам був винен усьому тому, що тут сталося, мов би я сповнив тяжкий злочин, дивлячися спокійно на це катування, не кричачи ґвалту або не лігши сам під удари. Я потайки схилився і цілував, і слізьми обливав холодну руку Волянського.
Він сидів обік мене блідий, як труп. Ані кровиночки не було видно в його лиці, ані в губах. Очі й лице були мокрі від сліз. Він зирнув на мене не то з зачудуванням, не то з німою подякою, і прошептав:
— Проведеш мене до дому?
Я кивнув головою.
— І скажеш господині все, як було?
Я ще раз кивнув головою. Ми замовкли, о. Телесницький уже бігав по клясі, розмахуючи кривавою паличкою і шукав нової жертви для свойого людожерного гумору.
Я провів Волянського на його кватиру і розповів усе його господині. Бідна міщанка аж за голову вхопилася, побачивши скатовану дитину. Відмочуючи та
