петитора[1], перероблював лекції, випитував, доглядав писемних вправ. Хоч не здібний до публичної служби, він проте не був зовсім сліпий; не знаю, яка була в нього слабість, досить, що бачити він міг лише зовсім зблизька, притулюючи книжку майже аж зовсім до носа або носа до таблиці, а ходячи або сидячи раз-у-раз махав головою то направо то наліво, мов перебігаючи зблизька очима рядки якоїсь дуже великої книги і по скінченню одного, живо біжучи знов до противного кінця. Та що було найцікавіше в появі пана Білінського, так це те, що він виробив собі в о. Василіян незвичайний на ту пору привілей; щодень разом зі своїми пансіоністами приходив до школи, розміщував їх по клясах і сам сидів у школі весь час шкільної науки, годину в тій класі, годину в іншій. Він сідав звичайно в останню лавку, прислухався науці, особливо пильно вважав, коли питано кого з його пансіоністів, іноді в таких випадках робив свої уваги, або, нібито докоряючи хлопця, старався зручно піддати йому добру відповідь.
До інших хлопців пан Білінський зовсім не творився, та проте всі ми любили його. Під час павз він сидів тихо, не боронив нам ані кричати, ані бігати, терпеливо дихав несвітською курявою, яку збивало 60 або 70 пар хлоп'ячих ніг, а коли не раз перед годиною німецького або рахунків ціла кляса не знала напевно чи якогось родівника, чи якогось рахунку,
- ↑ Корепетитор — репетитор.
