— Ні, отче профе..фе…сор, — перервав його пан Білінський. — Не лямпарти. Поки день, не можу на них жалуватися. Вдень вони тихі, пильні, вчаться. А вночі кричать крізь сон, плачуть, кидаються. Знаєте, отче-профе..фе..фесор, я вже два місяці ані одної ночі не можу спати спокійно.
О. Телесницький аж тепер зрозумів. Його лице налилося кров'ю. Ми всі сперли дух. Ми думали, що він кинеться на старого сліпого вчителя, а щонайменше хльосне його палицею, яку власне держав у руках. Але ні, гумор переміг.
— Га, га, га! — зареготався він.— Ади, я й не знав, що пан Білінський уміє жартувати. А знаєте, пане Білінський, я би вас запитав одну річ. Ви бачите букви в книжці?
— Як ве-ве-великі і зблизька. — —
— Ну, а діра, якою виходиться з цеї кляси, досить велика. А як підете до дверей, то вона буде досить близька, рукою насмотрите. І прошу мені забиратися зараз і не показуватися більше.
— Отче-професор, я вже десять літ тут сиджу і ні від кого не чув такого слова. Мені о. ректор дозволив.
— Йдіть до о. ректора чи до самого о. каноніка, а доки я тут господарем кляси, то я тут маю до розказу, а не хто. І щоб я вас не бачив тут більше, бо не буду вважати на ваш вік і на вашу сліпоту, але велю викинути вас за двері.
— Отче-профе..фе..фесор! Отче-профе..фе..фесор, — булькотів пан Білінський, утираючи від сліз свої сліпі очі, та й
