Я признався, що зачинав кілька разів читати цю брошуру з 1848 р., але не розумів у ній нічого.
— Für die Katz[1]! Пощо держати таке, чого не розумієте?
Я всміхнувся заклопотано.
— Що ж, їсти вона не просить, може коли прийде час, що й зрозумію.
Він глянув на мене пильно, мотнув головою і по хвилі сказав:
— Добре.
А помовчавши ще хвилю додав:
— Якби так колись люди були викидали й нищили все те, чого не розуміли, то ми нині не мали би Гомера, Софокла ані Таціта.
Оживився старий аж тоді, коли ми дійшли до німецької полички. Німецька мова була одинока, на якій він читав залюбки; лише в німецьких перекладах він знав твори інших літератур. Перше на що наткнувся в мене Лімбах, то були спомини Бенвенута Челліні в Гетовім перекладі.
— Ось чудова річ! Ви читали це?
— Читав.
— І подобалось вам?
— Дуже.
— Дуже? То мало. Ви повинні зачитуватися, впиватися цею книжкою. Я чув, що ви також пишете щось.
— Так — відповів я червоніючись.
— Коли так, то це повинно бути вам першим взірцем. Такою прозою, як цей Челліні, мало хто в світі вмів писати.
- ↑ Це в роді як: Ну вас!
