Ґете знав, що перекладати. Він хотів на ньому навчитися, як писати спомини, але полишився куди-куди позаду свойого взірця. Його Wahrheit und Dichtung многословна, претенсіональна і нудна, це найтяжчий гріх для споминів. Нудні! Für die Katz!
Дальше обік споминів Челліні стояла Шіллерова історія тридцятилітньої війни.
— А це ви читали?
— Ні ще.
— І не читайте. Шкода чобіт. Шіллер великий поет, найбільший німецький поет, але ніякий історик. Це він писав для заробітку, для хліба, für die Katz!
Його очі заблисли радістю, коли сягнувши далі добув Віландового «Оберона».
— Оце гарне! З усього Віланда лише одне й варто читати. А це що?
Він держав у руці Кляйстів «Der zerbrochene Krug»[1].
— Кляйст? Кляйст? Що це таке?
Я тоді власне прочитав цю чудову комедію і бачучи, що Лімбах не знає очевидно цього автора, пробував хвалити його.
— Кляйст… Кляйстер… тось м'яке, розлізле, сентиментальне… Чекай, чекай, чекай! Ага, тямлю. Читав колись його поему «Der Frühling»[2], ой Господи! Empfangt mich heilige Schatten, ihr Wohnungen süsser Entzückug[3]! Тфі! Млісно робиться! Für die Katz увесь Кляйстер!
