не раз цілими годинами з захватом розсновував перед нами алегоричні толкування «Фауста», »Вільгельма Теля» та «Іфігенії в Таврії», і часто договорювався до думок зовсім суперечних з тими реалістичними та раціоналістичними поглядами, які з таким самим запалом виголошував перед годиною.
— Пане Лімбах, — скаже було дехто з молодих його слухачів, — то ви твердите, ще це правда?
— Алеж очевидно правда.
— А перед годиною ви твердили те й те, зовсім суперечне з цим.
— І там то правда! — каже, не задумуючись, Лімбах.
— Як то, й одне й друге?
— А так.
— Алеж одне перечить другому.
— То в нашім курячім мізку перечаться наші власні глупі поняття. В природі, в дійсності нема ніякої суперечности, а властиво мільйони суперечностей ходять собі рука в руку і сміються з нас.
— Ну в природі нехай собі! Але в вашій голові як воно годиться це з тим?
— Я не Beschwichtigungshofrat[1]! Я не маю обов'язку мати все в згоді, — відріже було Лімбах. — Я з ніякою думкою, з ніяким поглядом шлюбу не брав. Завсіди говорю так, як мені виходить з контексту. Вийде раз так, другий раз інакше, що я тому винен? Я говорю, що думаю і як знаю, а ви собі міркуйте, як ви знаєте. Ich bin
- ↑ Той, що все примирює
