датися тобі в життю, правдива наука. Тут усе лише гімнастика, вироблювання здібностей, а з них найвища, найдорожча здібність власного думання.
Борис Граб відразу, ще в третій клясі нижчої гімназії, звернув на себе увагу Міхонського. В ту пору це був дикий, валовитий і неохайний хлопець, що між усіма учениками своєї кляси визначувався нечищеними по кілька неділь чобітьми, брудною сорочкою, подертим сурдутом, нечесаним волоссям, і — першою льокацією[1].
Наука в двох перших гімназіяльних клясах вимагала лише пам'яти, а не праці думок; для того Граб, обдарований такою надзвичайною пам'яттю, що всі виклади вчителів запам'ятовував відразу в школі, не вчився дома нічого, але поробивши писемні роботи, коли були позавдавані, і відбувши дві-три години приватних лекцій (учив, звичайно, своїх товаришів одноклясників, і то так, що один або два платили йому по два гульдени[2] місячно, а на вчення сходився весь «сірий кінець» кляси), втікав із гурту і забавлявся по-свойому. Жив він у дуже поганій часті міста, над невеличким потоком, обставленим по двох боках поруччями. Граб вилазив на те поруччя і ходив по нім визувши чоботи. Поруччя було невисоке, півтора ліктя понад вулицею, але стояло на самім березі потока, а берег був високий і стрімкий і стіною здіймався
