— Маю.
— І чого ж ти ходиш туди?
— А що ж маю робити? — простодушно запитав Борис.
— Алеж тут можеш в'язи зломити.
— Ні, не зломлю.
Міхонський зацікавився занедбаним хлопчиною. На годинах альгебри він мав з ним муку: ані стати, ані крейду взяти, ані писати, ані говорити порядно Борис не вмів, але зате в його відповідях учитель бачив розум і проблиски власної думки.
— Де ти живеш? — запитав Міхонський Бориса.
Той показав.
— Ходи, хочу подивитися.
Борис попровадив його.
— Як тут вохко! Як тут брудно! Як тут тісно! Який тут галас! Яка тут задуха! — раз-по-раз викрикував Міхонський. — Ну, і не диво, що ти волиш по поруччю лазити, ніж тут сидіти. Тут сидіти, то смерть! Чому тебе батько не помістив де інде?
— Бо цей господар його знайомий.
— Як маєш вільний час, то приходь до мене, — мовив учитель. — Ти знаєш, де я живу?
— Знаю.
— Прийдеш?
— Прийду.
Але Борис не йшов до Міхонського. Цей жив у гарнім домику над Сяном. Переходячи поуз той домик, Борис не раз бачив гарне, панське урядження в його середині і стидався йти туди. Минув тиждень. Міхонський немов і забув про
