Бориса, хоч три рази мав години в його клясі. Аж за четвертим разом викликав Бориса до таблиці. Живо забилось серце у хлопця, він увесь спаленів, але напружуючи всі сили духа й тіла старався зручно вийти з лавки, стати при таблиці, взяти вправу руку крейду, а в ліву губку, словом робити все так, як любив Міхонський. А Міхонський стояв збоку і пильно дивився на нього, не кажучи ані слова. Тільки всміхався з-за своєї густої чорної бороди, але Борис не бачив того.
— А з нього може вийти славний хлопець! — сказав він ніби сам до себе, але так, що ціла кляса вчула; вчув і Борис. Його серце заметалося, затріпотало якоюсь радістю; він почув сором, що не додержав даного йому слова. Міхонський подиктував йому якесь завдання. Борис написав і по короткім розмислі спокійно, не поспішаючись, за порядком узявся розв'язувати його. Міхонський ходив на пальцях по клясі і любувався.
— Добре! — сказав він, коли робота була зроблена. — Добре, дуже добре. Сідай на місце!
Борис поклав крейду й губку і сів.
— Гов! — скрикнув нараз Міхонський, немов нагадавши собі щось. — Борис Граб! А скажи но ти мені, хто найбільший дурень у тій клясі?
— Я — сказав Борис, не надумуюсь.
— Для чого?
— Бо дав слово прийти до пана професора, а не прийшов.
