— Ні, не забуду.
— І затям собі мій дезидерат[1]: при читанню всякої книжки від пляніметричного способу бачення доходити до стереометричного. Я знаю, це тобі не зовсім зрозуміле, але прийде пора, зрозумієш. І не думай собі, що це вже все, що осягнувши той ступінь ти вже матимеш ключ до цілковитого зрозуміння творів людського генія. Ні, сину (це перший раз Міхонський назвав Бориса сином і перший раз Борис почув якесь незвичайне зворушення, якусь дивну м'якість в його голосі); ні, це все лиш один ступінь, лиш початок, так само, як пляніметрія й стереометрія, то лише початки, азбука математики. Далі забажаєш пізнати внутрішню структуру, так сказати механіку твору, потім складники, з яких його скомпоновано, немов його хемію; далі сам процес його творення, його зв'язок з тодішним часом, що його автор узяв із минувшини, зі своєї сучасности, далі дійдеш до оцінювання самих основних ідей, так сказати психології його твору, а потім ще далі розшириш горизонт і будеш питати: відки в тодішніх людей і в отого таємничого Гомера взялася думка складати такі твори? І в такій формі? І такою мовою? І тисячні, тисячні подібні питання насунуться тобі, і тоді побачиш, як такий твір, частка життя великої нації, веде нас до студіювання того життя і виявляє на кожнім кроці стільки ж безмежних
- ↑ Дезидерат — побажання.
