готовився мабуть для далеко виднішої наукової кар'єри, ніж кар'єра бідного гімназіяльного «бельфера»[1] в галицькім провінціяльнім місті, і що якась незвичайна катастрофа викинула його з колії і прогнала в світ. Загнаний обставинами в глухе галицьке місто, не маючи надто щастя в родині, хоча мав молоду і незвичайно вродливу та веселої вдачі жінку і миленьку, гарну, як янголик донечку, він чув потребу хоч якоїбудь духової, свобіднішої і шкільним регуляміном[2] не прописаної роботи, і вдоволяв цю потребу працею над ширшим, свобіднішим розвиванням бодай одного, найздібнішого та найхарактернішого — як йому бачилось — з-поміж своїх учеників.
Але на розвою тіла й розуму не кінчилась виховуюча діяльність Міхонського; розвій моральної істоти чоловіка займав у нього трохи чи не найважніше місце. Правда, моральність розумів він далеко ширше й гуманніше, ніж її розуміють звичайно гімназіяльні вчителі та шкільні регуляміни. На всіх протоколах гімназіяльних конференцій, де виключувано учеників за гру в карти, піятики і зносини з дівчатами, стояло ім'я Міхонського в числі тих, що голосували проти виключення, і то звичайно такий голос подавав він сам один.
— Я не похваляю тих поступків — говорив він, — але одне те, що вони все таки не такі вже смертельні гріхи, щоб за них морально вбивати хлопця, а друге те,
