у хлоп'ячій душі постанову — ніколи не брехати. Правда, треба було довгих літ систематичної та терпеливої праці з боку вчителя та ретельного зусилля з боку ученика, щоб із цеї постанови, мов із зернятка, виплекати гарну ростину — чесну отвертість та правдивість характеру. Живучи в ненастанній, але ріжнородній і для того не вбійчій, все бадьорій праці Борис привик добре обраховуватися з силами, приступаючи до якоїбудь роботи. Він привик числитися так само й зі словами, не обіцював такого, чого не міг сповнити, а, обіцявши, докладав усіх сил, щоб таки сповнити. Для того він, при поєдинчім та нескладнім способі життя гімназіяльного ученика, ніколи не попадав у таке фальшиве положення, де би мусів крутити, вибріхуватись, як то кажуть, милити очі. Товариші знали й високо цінили його словність. Коли котрий запитав його про щонебудь, то міг бути певний, що Борис або скаже йому відповідь зовсім докладну, або відповість просто, що цього не знає; та й у таких разах він широко як на гімназіяста обчитаний, звичайно вмів сказати, де можна знайти відповідь на дане питання. Ученики зразу напівжартом прозвали його «Епамінондом», вичитавти в латинських виписах Шенкля речення про цього старинного героя, «qui ne joco quidem mentiretur»[1]. Під назвою «Епамінонда» знала Бориса вся гімназія.
1890.
- ↑ Що ні жартом не говорив неправди.
