— Зі всіх чотирьох сторін! То штука так зробити. А я як буду великий, чи також потраплю таке робити?
— Вчися, синку, то потрапиш.
— І оттакий оборіг зробити?
— Ще й не такий, синку. От підеш до школи, будеш учитися багато-багато такого, чого я і гадкою не прибагну, то навчишся ще більшої штуки.
Малий Мирон зажмурює оченята і марить хвилину про ті невідомі дива, які обіцяли йому татуньо, а потім знов водить очима по скелеті оборога і по тих паличках, що з усіх сторін світу, кермовані мудрою татуньовою волею, так справно і рівно збігаються вгору до одного чубка.
— А таки це не погана штука! — думається йому.
В тій хвилі якийсь дивний голос звертає на себе його увагу. Звичайні голоси, які долітають до нього — гавкання Лиска коло хати, піяння когута[1], цокотання сороки на грушці — вони торкають його слух і не доходять до уваги. Але це — що це було? Він посувається по сіні на південний край оборога і визирає крізь щілину між сіном і стріхою оборога надвір. Перед ним стелиться добре відомий йому вид: похилений на південь горбик саду, під ним захована між глибокими берегами вузенька річка — води не видно з оборога, тільки поруччя кладки, прибите до двох верб, що з двох боків хилять над річку свої чепіргаті, задумані голови, — далі не-
- ↑ Когут піє — півень співає
