величкий шмат зарічних огородів — коноплі й капуста, капуста й коноплі: за ними тількищо скошена лука — де-де ще стоять копиці; а переважно гола стерня, тобто не гола, а сіро-зелена, бо вже вкривається молоденькою, м'якою отавою. А ще далі — а з оборога видається зовсім близенько — густою темнозеленою стіною стоїть ліс Радичів. На його окопі видно поодинокі дерева: онде біла береза спускає вниз довгі, гнучкі пачоси, що так і просяться, щоби сплести їх на гойданку; а онде грубезний дуб гріє до сонця свої конарі[1]; а ось тут на мокравині карлуваті вільхи густими купками порозсідалися, мов прачки над калюжею. Все те відоме йому, звичайне, хоч він не може без радісного усміху глянути на цю картину, така вона гарна та привабна під цим гарячим, сильно блискучим промінням липневого сонця. Але голос, голос! Що за голос доходить до його слуху? Здається, не чути ніде в селі ані на полі, щоб хто кричав, клепав косу (сьогодня неділя!) або прав шмаття, щоби Радичів потребував відкликатися, а проте Радичів — бо очевидно це він — своїм могутнім голосом гуде та вигукує все одно слово, яке в Миронових вухах звучить як:
— Рани! Рани! Рани!
Мирон витріщає оченята, напружує слух, озирається довкола, — ні, нема і не чути нічого, що могло б видавати такий голос. А голос усе йде від Радичова, летять виразнісінько слова не вимо-
- ↑ Конарі — гілля.
