влені ніякими устами, відгукувані дубами та березами та грабами:
— Рани! Рани! Рани!
Миронові робиться моторошно. Він озирається ще раз довкола, прислухається, запираючи в собі дух, напружує свою уяву, щоб зміркувати, що таке в селі могло б видавати подібний голос і викрикати подібні слова, які б відгукував ліс — про лісове відгукування він знає добре і не раз випробовував його стоячи в саду та кричачи до Радичова ріжні слова, — але ніяк не може догадатися нічого. Невже сам Радичів кричить отак у білий день під гарячим сонячним промінням, серед полудневої тиші? І про які рани кричить він? Слова звучать виразно, але не страшно. Це не крик раненої людини, не стогін, не чути в ньому болю, благання — це зовсім не відгук людського ані звірячого крику. Це монотонні, ритмічні вигуки, мов згущена і на людські слова перетворена музика самого лісу без чуття, а проте дивно зворушлива в своїй ніби байдужності та елементарній силі…
— Рани! Рани! Рани!
Нема ніякого сумніву! Радичів вигукує такі слова. Немов сонний простягшися під сонячним пригаром він лепотить їх крізь сон.
— Про які рани він говорить? — міркує малий Мирон, незначним скоком уяви вважаючи ліс Радичів якоюсь живою істотою. І його фантазія малює йому сцени за сценами важкого, довголітнього конання серед могутньої хвилі лісового життя. Ось вони під одним дубом клали
