огонь і випалили в його живому тілі велику діру — адже цей дуб хорує, конає помалу! А скільки берез покалічили вони, вертячи їх весною за соком? А може Радичів пригадав собі тепер усіх тих сарн, цапів та диких кабанів, яких у ньому вистріляно останньої зими? А може він плаче за тим смерековим ліском в його середині, що згиб торік від червякової пошести?
Миронові робиться моторошно, немов би він підслухав якусь страшну тайну, немов би заглянув раннім ранком у Глибоку Дебру, — ні в якусь далеко глибшу безодню, повну невідомих і страшних таємниць, і його дитяче чоло морщиться і дитяча душа дізнає одного з тих потрясень, які в первісному людстві мусіли бути дуже часті і дуже сильні і вилилися в почуття релігійного жаху перед недовідомим у природі, яке дитиняча людська уява перетворила в недовідоме за природою і над природою.
В тій хвилі почувся новий звук, що змусив Мирона звернути увагу в інший бік. Із заходу, з над Діла загриміло. Мирон глипнув у той бік, а те, що побачив там, так зацікавило його, що він не влежав на місці, підвівся на коліна, переліз по сіні до західнього краю оборога і знов ліг на животі і прогріб собі в сіні настільки простору прогалину, щоб міг вигідно дивитися.
Перед ним стелився цим разом без порівнання ширший і величніший вид, ніж
