до полудневого боку. І тут ішли зразу сточисті сади та городи аж до річки, простягався за річкою рівний, також уже скошений пастівник, та за пастівником легкими хвилями підіймалися все вище й вище орані поля, тяглися ріжнобарвними смугами півперек обрію немов велетенські постави ріжної матерії: жовтої, зеленої, сірої, бурої та блакитної, накладені здоровенною стиртою, якої вершок кінчився далеко-далеко і для ока творив, неначе підвалину, постамент для колосальної будови — Діла, що величезною темносиньою стіною вистрілював, здавалося, зовсім стрімко понад ту шахівницю піль, одностайний, недоступний, високий аж під саме небо і довгий так, що сягав від одного краю обрію до другого. Його горішні контури, легко хвилясті, вирізувалися ярко на пречистій небесній блакиті, хоч і він сам висів над усім краєвидом як здоровенний шмат тої самої блакиті, тільки густої, якоїсь важкої, темнуватої. Лиш в однім місці, де над лінією тої блакиті, між нею і небом висіла сіро-зелена латка, гола полонина Хребти-гори, лише там над тою полониною стояло те, що так зайняло Миронову увагу.
Це була велетенська голова, мало чим менша від самої Хребти-гори, на довгій, товстій шиї, що, бачилось, вирячалася з-за гори і не то цікаво, не то з якимось звірячим задоволенням глипала на села, долини, ліси внизу, а оце нараз звернула свої величезні очища просто на оборіг, під яким лежав Мирон.
