Він пізнав її зараз. Пізнав і очі й ніс, більший від ратушевої вежі в Дрогобичі, і низьке, мов праником розплескане, чоло, і густі, темні патли, що розкидалися на всі боки, і грубі, широчезні губи почвари, що простяглися вшир від огидливого усміху. Йому здалося, що той велетень моргає до нього, мов до старого знайомого, і він усміхнувся. Йому не страшно було ані крихти, — навпаки, його смішили і широкі губи, і довжезний ніс, і розтріпані патли велетня.
— Ага, це певне один із тих велетнів, що як один став під Ділом, то другому до Радичова сокиру подав, — мовив сам до себе Мирон.— Ну, ну, нанашку[1] вилізай із-за гори, покажи, що ти вмієш.
І справді, мов на розказ хлопчини голова велетня зарухалася. Розуміється, не по-людськи. З нею почало робитися щось таке, що малий Мирон, не зводячи з неї очей, аж зареготався. Носище в неї перекривився, одно око пішло вгору, а друге десь кудись у бік, губи розкрилися і почали роззявлюватися щораз ширше, а з-між них показався червоний язик, що почав висолоплюватися дужче й дужче, звисати нижче й нижче, немов би збирався злизати весь ліс із Хребти-гори.
— Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! — зареготався Мирон. — Отто ти вибрався! Та куди тобі, навіжений! Сховай свій язичище, сховай!
І справді, велетень немов засоромився і сховав свій червоний язик якось так
- ↑ Нанашко — дядько.
