стіна, що заняла чверть усьго Діла, і ті плечі почали висуватися далі, далі над лінію Діла, а голова розростаючися все більше, раз-у-раз немов хиталася, немов напухала і кривилася то в один бік, то в другий. Мирон не зводив очей із того дивогляду — і сміявся тепер іще дужче.
— Вуйку[1]! — кричав він плещущи в долоні, — а тобі що таке? Чи танцювати берешся? Чи може ти п'яний? Пригадуєш мені… знаєш кого? Того ріпника[2], що п'яний ішов танцюючи по Бориславськім тракті в Дрогобичі. На тракті болото по кістки, рідке і чорне як смола, а він чалап-чалап то на один край вулиці, то на другий, руками розмахує, голову викривляє точнісінько як ти, широкий, заслинений рот роззявив і щосили реве танечну пісню:
Заграй мені: тадрітом!
Та й іще раз: тадрітом!
Заграй мені круцю-верцю
Та й іще раз тадрітом!
— Ха, ха, ха! Вуйку! А може й ти потанцював би так само? Може й ти заспівав би «круцю-верцю»? Ану, втни лише!
— Вуррр! — загуло з-над Діла і легесенько, мов несміло ще, підхопив той гуркіт Радичів і мов опуку[3] перекинув його через долину до Мирона під оборіг. Хлопець не злякався, але його сміх затих і він почав уважніше дивитися на голову того величезного «вуйка». Голова вже
