вітер утих на хвилю. Блискавки над Ділом погасли. Була хвилина страшенного, тривожного напруження в усій природі; все, що живе внизу, дерево, збіжжя і трави, звірі й люди, стояли тремтячи і запираючи в собі дух; голос дзвонів на далекій дзвінниці чувся тепер виразно, але не як сильна, переможна сила, а тільки як жалібне голосіння по помершім.
Та малий Мирон і тепер не подався. Він чув, що послабни він тепер, опусти руки, знизи голос, і найближча хвиля принесе спустошення на все село, і велетень зарегочеться всею своєю величезною хавкою і засипле, погребе, розторощить усе життя довкола. Він чув, що його сили слабнуть, що руки й ноги в нього вже похололи як лід, що його груди здавлює щось, що якась холодна рука, мов кліщами, стискає його за горло, але він безмірним напруженням волі ще раз підняв голову догори, наставив оба кулаки проти хмари і як міг найголосніше кричав:
— На боки! На боки! На Радичів і на Панчужну! А тут не смій! Ані одного зеренця на ниви! Чуєш!
І в тій хвилі немов нараз знято таємничу печать із природи, немов відсунено недовідомий замок, немов піднято запору! Заторохтіли громи, осліпили очі блискавки, що немов з усіх кінців світу рівночасно вдарили в середину градової хмари, і та хмара розділилася моментально надвоє, і страшенний вітер заревів та почав гнати одну її половину
