мішані з оббитим листям та обламаними гілляками. Люди, ще бліді від перебутої тривоги, ходили по полях, хрестилися і дякувала Богу, що градова туча обминула їх ниви.
— Мироне! Мироне! — кликала Миронова мати, ходячи по саду та озираючися довкола почервонілими від плачу очима. Вона оббігала вже всі хати по селу, всі закамарки і всі сади; батько й інші домашні затурбовані тим, що дитина не вернула ще перед бурею, і боячися, щоб вона не побігла в ліс та не попала там під град, порозбігалися по лісах, шукаючи Мирона. В хаті стояв сум, чяпіла по кутах глуха тривога. Всі сусіди також були затурбовані; деякі й собі пішли шукати хлопця, інші стояли на перелазах та вигонах, розмовляли або потішали затурбовану Миронову матір.
— Та не бійтеся, кумо — говорила Василиха. — Тож не може бути, щоб він пішов у ліс.
— Рано ходив у Панчужну, — говорила мати. — Прийшов на обід, з'їв дещо, як той горобець, та й побіг. Ще питаю його: куди йдеш? А він каже: купатися.
— Та там ходили діти до млинівки. І мій Андрусь ходив.
— Ото ж я й боюся, чи він від млинівки не пішов у Радичів.
— Ну кумо! Андрусь казав, що від млинівки він вернув додому.
— Алеж дома ніхто не бачив його.
— А не шукали ви в стодолі, під оборогом? Може запхався де в сіно та заснув.
