— Та шукали хлопці. Скрізь по стодолі шукали. Нема. А під оборогом… або я знаю. Та й якби він дістався під оборіг? Там до нього й драбини нема приставленої.
— А йдіть, кумо, йдіть! Хлопець як вивірка. Хіба йому багато треба, щоби вилізти на оборіг. Ану подивіться.
Миронова мати була ще молода молодиця, здорова й енергічна. Їй не треба було два рази говорити, особливо коли діло йшло про її любого синка. Вона так само, як Мирон вилізла по оборожині під оборіг і заглянула до середини.
— Ні, не видно нічого! — сказала вона напів до себе самої, а напів до Василихи, що стояла за плотом у своїм саду. І вже хотіла злазити вниз, коли в тім щось немов торкнуло її вилізти зовсім на сіно і заглянути ближче. Вилізла і в тій хвилі побачила Мирона, що спав заритий в сіні так, що здалеку зовсім не можна було добачити його.
Мати аж перехрестилася, потім сіла на сіні біля сонного хлопця, відгорнула йому злегка сіно з-над голови і вдивлялася в зарум'янене лице дитини. В тій хвилі Мирон відкрив очі і побачив матір.
— Ах, то ви, мамо? — запитав він.
— Я, синку.
— А довго я спав?
— Уже сонічко заходить.
— Але то мені снилося!…
— Що, синку?
— Що над Ділом стояв велетень, чорний і страшний, а потім почав вилазити з-за Діла, і хотів засипати градом усе наше село. І сердився страшенно.
